Юлія Стахівська

Перехресні стежки

На околиці міста поодинокі сосни вкутували свої худі плечі в зелені хвойні боа, біля автостанції дуб вронив жолудь, наче прогудів ноту контрабас. Славці здавалося, що ті дві сороки, котрі ніяк від дерева не відлетять, прокричали: «Фокстрот, фокстрот!» І справді, в цій осені чулася музика, серед сухозліток листя гралися золотисті її лисиці. От якби зараз упіймати таку машину, щоб замість шансону – джаз, щоб дорога здалася шовковою стрічкою, або автентика – горловий спів розливався б навколишніми полями, або… Розмріялася.

Он пара попереду вже сідає в білий джип. Що? Є місце? Чудово! І ось Славка вже застібає свій пасок безпеки на першому сидінні. У салоні дивно пахне. Жінка на задньому сидінні теж це зауважує:

-         У вас тут, як у церкві… ладан, чи що?

-         Мирра.

Западає мовчанка, в ній усі пасажири помічають колихання блискітливої іконки: Богородиця, що вказує на дитя, Ісуса. Славка намагається пригадати, як же називається такий тип ікон, здається, Одигітрія – «та, що вказує шлях». В дорозі це символічно. У дороги своя логіка, свої закони, зустрічі, зіткнення, свої знаки. Ось вони проїздять заправку Shell, і Славка вирішує, що в цій ситуації і з цими людьми буде доречно згадати про дороги:

-         А ви знаєте, що ось цей логотип Shell – мушля – це символ дороги Святого Якова, знаменитої для католицького світу прочанської дороги? І ми якраз із вами на трасі Е40, українській частині Королівського шляху, Via Regia, що переходить у неї…

Водій на хвилину відводить погляд від дороги, уважно дивиться на Славку, а потім спокійним і холодним голосом каже:

-         Ми живемо в православному світі. Наші прощі – до Лаври. Я саме звідти.

-         То ви вєрующий, – озивається ззаду чоловік. – Я тоже вєрующий, Бог мені поміг не пить.

Водій тяжко зітхає і вмикає… музику? Ні, запис починається десь із середини:

-         Послушание и смирение. Ведь послушание и смирение – это главное достоинство женщины. Не эгоизм, не сиюминутные желания, не служение бесу учёбы и карьеры, а кроткость и нежность, любовь к мужу и детям – вот истинное предназначение современной женщины. Русская православная церковь…

Славка вже не чує цього голосу, цього монотонного бубоніння, що розсипається дрібним горошком по всьому салону, від нього стає мулько, хочеться вийти. Вона вчасно згадує про навушники і музику в телефоні. Але чоловік поряд, чоловік, що мав би після відвідин Лаври відчувати любов до всього живого, знати щось про внутрішню свободу, раптом ощетинюється:

-         Що, не подобається? Від святих слів хочеться закрити вуха?

-         Дозвольте, та які святі слова? Штамп на штампі, я не хочу це слухати, ще й про чужу церкву.

-         Да, давайте, може, якусь музику, – намагається розрядити ситуацію жінка.

-         Де це таких розумних вчать? – не заспокоюється водій.

-         Я філолог.

-         Хто-хто, рафінолог? – абсолютно серйозно перепитує ззаду чоловік.

-         Філолог, книжки люблю.

-         Тю, я тоже люблю, от раніш, як у Москву робить їздив, то купляв собі на вокзалі детектіви всякі, а зараз пастор каже, що лучче Біблії нічого нема.

-         Біблія не заперечує інших книжок, – відказує Славка.

-         Ох і біс гордині в тобі сидить, дівчино. Язика прикуси, коли чоловіки говорять, – вже заводиться просвітлений водій.

-         Та чого ви до дитини причепилися! Кожен сам собі хазяїн, – не витримує жінка.

-         А ти, Тамарко, теж помовч, від гріха подалі, чула ж – послушаніє і смірєніє.

-         Це ти б собі казав, святошу корчить, – зривається дружина. – Вимагайте від жінок того ж, що й від себе, ото буде чесно!

-         Висадіть мене, будь ласка, он біля тієї зупинки, – просить Славка, вона вже тисячу разів пошкодувала, що не поїхала маршруткою.

Водій переїздить на праву смугу, на перехресті видніється чорний джип. Білий джип і не збирається хвилюватися, адже він їде по головній, а значить – чорний його пропустить. Це ж наче дорожня заповідь. Але чорне авто так не думає, воно хоче вирулити перше, воно дуже кудись поспішає… і ось машини цілуються, не сильно, на кілька тисяч гривень. Западає мовчанка.

З чорного джипу вилітає жінка, щось кричить, жестикулює. Її металевий голос дістає всіх із дна:

-         Та я тебе в тій посадці закопаю!

-         Ось ваша Ліліт, – іронізує Славка, ­– смиренно пробачте їй, цій жінці, бо що з неї візьмеш.

Водій буряковіє. З нього вилазять змії лайки. Він вибігає і теж кричить. Вони обоє комусь дзвонять, може, янголам-охоронцям. Може, скоро тут буде ДАІ – цей Пілат дороги. Усі рівні. Славка підходить до зупинки. З неї відкривається краєвид на ліс, село та придорожній хрест із різнокольоровими стрічками. В кожному кольорі своя сила – веселка. Дівчині щастить, її забирає автобус, грає радіо, «Океан Ельзи» заколисує:

Одна в моїй кімнаті,

Нема куди тікати.

І їй напевно не поможуть

Навіть танки і гармати.

Моя маленька незалежність.