Владислав Івченко

Бути мужиком

–      Як це в декреті? Ти що – баба?

–      У декретну відпустку може піти і чоловік.

–      Але якого біса?

–      Ми так вирішили.

–      Хто «ми»?

–      Ми з Ляною.

–      Це вона вирішила! Вона! Сміється з тебе, обшустала, наче православного!

–      Не кричіть, я добре чую.

–      Та як же не кричати! Саню, ти що не розумієш, що це – ганьба!

–      Виховувати дитину?

–      Сидіти вдома! Мужику! Ти що, калічний?

–      Ми вирішили, що так буде краще.

–      Кому краще?

–      Нам.

–      Ти – мужик! Ти маєш працювати! А баба має сидіти вдома, із засранцем!

–      У Ляни значно кращі кар’єрні перспективи, їй запропонували підвищення і новий проєкт.

–      Це тобі мали запропонувати, якби ти не був ганчіркою!

–      Так, перевертаємося.

Зняв із дяді Віті підгузник і протирав мочалкою. Пам’ятав його жилавим та сильним. Він міг пірнути з розгону і винирнути вже на протилежному березі Сурми. Охоче грав у волейбол, брав найскладніші м’ячі. А зараз лежав схудлий та безсилий. І злий.

–      Ти ж розумієш, що вона тебе кине! Баба ніколи не залишиться з мужиком, якого не поважає! З тюхтієм!

–      Не хвилюйтеся, у нас все добре.

–      Що добре? Ти сидиш вдома, наче баба! Миєш сраку малому і ходиш з коляскою!

–      Це ж кайф.

–      Кайф? Ти що, на голову хворий?

–      В англійських хоспісах питали у пацієнтів, що б вони хотіли змінити в своєму житті. І от більшість чоловіків сказала, що приділяли би більше часу дітям, а не кар’єрі. 

–      Так то ж Англія, Гейропа чортова!

–      Розвинута країна, до речі. На відміну від Росії.

–      Та як ти таке порівнювати можеш! Там мужики з мужиками живуть і всяке таке! Ото з того і починається, що баба ходить на роботу, а чоловік в пелюшках обісраних сидить!

–      Так, готово, тепер зробимо масаж, щоб не було пролежнів.

–      Тобі оце не огидно?

–      Що?

–      Старому каліці сраку м’яти?

–      Приємного мало, але треба ж батьку допомогти.

–      Чого ти такий вайло? Наче вівця якась! Де твій характер? Плюнув би на все! І курві б своїй морду начистив, щоб хвоста не піднімала!

–      Якого хвоста?

–      Вона ж неодмінно заведе собі піхуря! Жінки люблять сильних чоловіків, а не такого телепня, як оце ти!

–      Це вже Ляні видніше.

–      Послухай мене, Саню, я ж тобі, як краще бажаю! Якщо сидітимеш вдома, дружина дуже швидко почне тебе зневажати!

–      Чому?

–      Бо мужики не дозволяють так із собою поводитися!

–      Дядя Вітя, та в нас все добре, а ви не хвилюйтеся, вам не можна.

–      Що мені боятися?

–      Нового інсульту.

–      Та я і так – колода! І рука і нога ліві не працюють! Ще підвестися можу, а крок зробити – ні! То що мені боятися? Смерті? Так я сам померти хочу, бо це не життя!

Він аж заричав, схопив зубами простирадло і почав кусати. Зуби у нього були хороші, як і у всіх в нашому роді. Дядя Вітя був старшим,  фактично сам виховав двох братів і сестру після того, як померли батьки. Років з десять працював на Півночі, а потім завів власну родину у Тулі. Кілька років тому його дружина померла, а з сином був якийсь конфлікт, не зналися. То коли дядю Вітю розбив інсульт, він кілька тижнів лежав нікому не потрібний в тульській лікарні. Знав телефон брата, мого батька, але нікому не сказав, гордий був. Мій батько сам захвилювався, що дядя Вітя не подзвонив привітати з днем народження, поїхав в Тулу, знайшов там безпорадного і привіз. 

–      Саню, ну не правильно це, розумієш? Щоб мужик за дитиною дивився.

–      Я ще і їжу готую, прибираю, перу і прасую. У Ляни дуже напружений графік, добре, якщо один вихідний на тиждень.

Дядя Вітя закрутився і спробував перевернутися. Я йому допоміг, бо закінчив масажувати. Він подивився на мене очима повними суму.

–      Їжу готуєш? Прибираєш? Переш? Прасуєш?

Він говорив дуже неквапливо, наче коло за колом спускався в пекло.

–      Саню!

–      Що?

–      Ти ж мужик! Та краще ось таким калікою, як я, бути!

–      Не сказав би.  

–      Саню, ти їсти готуєш! Прибираєш!

–      Ви так кажете, наче я лайно їм.

–      Та краще лайно їсти! Ти ж мужик!

–      То мужику не можна готувати їсти чи прати?

–      Готувати можна, на свято. Шашлик підсмажити чи раків зварити. А прати не можна ніколи! Який ти після цього мужик?

–      А який я мужик, якщо не можу сам вирішити, що мені краще, а маю когось слухати?

–      Та ти просто не розумієш, що краще! Вона тобі баки забила! В дурні пошила,  а сама з тебе насміхається!

–      А якщо ні?

–      Так як ні? Так!

–      Ви ж Ляну жодного разу не бачили, а чомусь думаєте, що її знаєте.

–      А що бачити? Всі баби однакові! Люблять сильну руку! А тільки дай їм волю, то вже все, не буде порядку! Воно ж розуму, як у курки!

–      Ох, дядю Вітю…

Одягнув на нього новий памперс.

–      Що ти охкаєш! Ти на вус мотай, я тобі як краще раджу, як правильно!

–      Дядю Вітю…

–      Я вже шістдесят з гаком років дядя Вітя! Слухай мене!

–      Ну от дивіться, є ваші правила життя…

–      Це не мої! Це людські правила!

–      Є людські правила, згідно яких ви жили. А з сином не спілкуєтеся. Може щось не так з правилами?

–      У нього дружина прибацана, татарка! Ненавидить мене, бо я – руська людина!

–      Ви з українського села.

–      А став руською людиною! Бо або хохлом дикуватим залишатися, або руською людиною ставати! А Росія – це сила! Ракети, нафта, балет! А хохли тільки лапу смокчуть і бандерівцям-западенцям прислужують!

–      Дядю Вітю…

–      От як ти своїй Ляні прислужуєш! Не слухаєш мене! А коли твоя простіпома тебе бортане, тоді згадаєш!

–      Не ображайте Ляну.

–      Та вона тобі роги наставляє, а ти її захищаєш!

–      Ну все, досить!

Укрив його ковдрою і вийшов до кухні. Дядя Вітя ще щось кричав услід, потім замовчав, увімкнув телевізор. На повну гучність, якийсь російський канал, на якому розповідали про справи в Україні. Я заварив чаю і поставив підігріватися кашу. Спочатку був трохи роздратований, а потім заспокоївся. Дочекатися, поки прийде батько і піти додому. Сьорбав чай, коли задзвоним телефон.  Незнайомий номер, неукраїнський.

–      Слухаю.

–      Саню, це ти?

Голос з російською вимовою наче з творів Подерв’янського.

–      Я.

–      Це – Слава, брат твій двоюрідний, син дяді Віті.

–      Слава?

–      Так, пам’ятаєш, ми якось давно на море їздили.

–      Пам’ятаю.

–      Ми тут з мамою дізналися, що батько у вас.

–      З мамою?

Я від здивування аж очима закліпав. Слава здивувався моєму здивуванню.

–      З мамою.

–      Але дядя Вітя сказав…

–      Що померла? Так він всім каже. Бо мама від нього пішла, дістав він її. А батько змиритися з цим не може, навигадував. Так ось, ми б могли якось грошима компенсувати. До себе забрати його не можу. Ну ніяк.  

–      Так, я знаю, дружина проти.

–      Дружина?

Тут вже Слава здивувався.

–      Дядя Вітя розповідав.

–      Саню, я – гей, я з мужиком живу, яка дружина?

–      Дядя Вітя сказав, що татарка.

–      Татарин, Ільшат.

–      І дядя Вітя знає?

–      Знає, тому зі мною і не спілкується. Оце, мабуть, вигадав якусь міфічну дружину. Так от, я можу десь доларів двісті-триста надсилати. На сиділку, інші витрати там. Розумію, що це небагато, але більше поки не можу. Як краще їх відправити?

Ми швиденько домовилися стосовно грошей, ще кілька питань увічливості і закінчили розмову. Я допив чай, зазирнув до кімнати. Телевізор волав про апокаліпсис «на Украінє», а дядя Вітя борсався на підлозі. Мабуть, впав, коли хотів підвестися. Я підняв його, поклав на ліжко, він зашепотів на вухо.

–      Саню! Треба бути мужиком! Завжди! Мужиком!

Його губи тремтіли, з них текла слина.

–      Так, дядю Вітю, треба. Зараз будемо обідати.